А що, якщо ти не загубилась, а просто між версіями себе?

Вперше я по-справжньому відчула, що губляюсь, у декреті. Не в перший тиждень і не в перший місяць, а пізніше, коли помітила, що вже давно вдягаюсь однаково. Зручне, практичне, те, що не шкода. Я, яка п’ять років працювала стилісткою і вміла за пів години зібрати жінці образ, від якого в неї випрямлялась спина, сама перетворилась на сіру масу. Чесно, саме цими словами я про себе тоді й думала. Стан був хиткий, дні зливались в один, а питання «чого я хочу» здавалось розкішшю для когось іншого.

Чому «знайди себе» це неправильне питання

Ця фраза натякає, що десь лежить одна справжня ти, вже готова, з правильним кольором волосся і правильною професією. Залишилось тільки її відкопати.

А я, коли озираюсь назад, бачу кількох жінок. Стилістку, яка жила образами, тканинами і примірками. Дизайнерку цифрових продуктів, яка вже після переїзду сиділа над макетами до ночі. Жінку, яка після смерті тата раптом занурилась у нумерологію, бо їй треба було хоч якось пояснити собі, як влаштоване життя. І маму в декреті, яка два роки не впізнавала себе в дзеркалі.

Кожна з них була справжньою. Просто кожна у свій час. Я довго думала, що їх усіх тримає разом, і, здається, зрозуміла. Цікавість. У мені живе вічна дитина, якій треба розібратись, спробувати, зробити щось руками. Професії змінювались, країни змінювались, а вона нікуди не поділась. Можливо, «себе» варто шукати не в ролі, а в тому, що переносить тебе з однієї ролі в іншу.

Ознаки, що ти між версіями

У мене першим сигналом стало волосся. Від природи я руса. До еміграції я була блондинкою, і мені страшенно подобався той стан: світло, легкість, якийсь свій вайб, у якому я почувалась собою. Під час вагітності і ще два роки після я ходила зі своїм кольором. Не тому, що свідомо так вирішила, а тому, що було зовсім не до того. І тільки зараз я потроху повертаюсь до світлого. Смішно, але саме з цього почалось відчуття, що я знову десь поруч із собою.

Інші ознаки впізнати легко, якщо знаєш, куди дивитись. Одяг сидить, але відчуття «це моє» зникло. Старі плани звучать так, ніби їх писала інша людина. Нудно там, де раніше горіли очі, і цікаво там, куди ти раніше навіть не дивилась. У мене так сталося з філософією: я, людина кольору і форми, раптом читаю про те, як люди думають про життя, і не можу відірватись.

І ще питання «ким ти працюєш?». Офіційно я зараз у декреті, і для мене це, мабуть, найважче питання з усіх. Правдива відповідь не вміщається в одне слово, а коротка звучить так, ніби мене поставили на паузу.

Що робити, поки ти посередині

Не поспішати з висновками. Посередині не обов’язково приймати велике рішення, тут важливіше помічати. До чого тебе тягне? Від чого ти відводиш очі? Що хочеться вдягнути, коли ніхто не дивиться?

І пробувати маленьке. Я, наприклад, спробувала зібрати спільноту жінок. Ми зустрічались, і мені це давало дуже багато. Потім я зупинилась, бо живі зустрічі з моїм теперішнім ритмом часто просто неможливі. Раніше я б записала це собі в провали. Зараз бачу по-іншому: я перевірила, що мені це справді важливо, і знаю, що повернусь, коли з’явиться можливість. Маленька спроба не мусить ставати справою життя. Її завдання показати тобі напрямок.

Так само з волоссям, з однією річчю в шафі, з одним уроком, з однією книжкою, яка начебто «не про тебе». Не треба міняти все за вихідні. Достатньо одного кроку, після якого стане трохи ясніше.